Меморіал пам'яті жертв голодоморів
Запали свічку пам’яті!
Україна і світ вшановує пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років. Мільйони загиблих, тисячі ненароджених, понівечені людські долі, виснажена душа українського народу — це безпрецедентний злочин у світовій історії. Масштаб цієї трагедії важко осягнути і неможливо зрозуміти. Ім’я їй — Голодомор. Її суть — геноцид. Сьогодні запали свічку в пам’ять про невинно убієнних!
Перед очима стоять картини початку 1933 року, коли в Грузькому про голод лише здогадувалися, але ще не відчули на собі. І насамперед бачу директора нашої загальноосвітньої школи Володимира Ясенецького. Білявий, стрункий, худорлявий, рухливий і по-особливому жвавий, він, здавалося, і хвилини не міг сидіти без якогось діла. Завжди кудись поспішав, щось вирішував. Навіть їв часто на ходу, економлячи час. Мав років із 40, не з місцевих: приїхав до Грузького з дружиною і донькою. Мені тоді було 11 років, і в одному класі зі мною навчалася його донька Шура. Мешкали Ясенецькі у пришкільній квартирі, тож усі троє були на видноті.
Інна ОМЕЛЯНЧУК
Кордон між життям і смертю
Саме між Рівненщиною і Житомирщиною та Хмельниччиною в 30-ті роки минулого століття пролягав кордон, який тоді був не просто міждержавним — між Польщею та Українською РСР. У 1932–1933 роках він став кордоном між життям і смертю.
У всі часи, хоч і стояла прикордонна варта, мислівчани без зайвих перешкод могли провідувати рідних, знайомих в обох частинах села, бувати на весіллях. Дехто навіть обробляв поле на протилежному березі Збруча. Коли ж прийшли більшовики, лівобережна Мислова ввійшла до складу Волочиського району (тепер Хмельницької області), правобережна ж залишилася на Тернопільщині, що тоді перебувала під польською владою. Донині місцеві жителі хмельницьку Мислову називають руською, а тернопільську — українською, або західною.
Моє переосмислення історії країни відбулося, коли почула від мами, чому вона народилася в місті Стрий Львівської області. Виявилося, що мамина бабуся на початку 1930-х тікала з Харківщини на Західну Україну разом із дітьми, аби врятувати малих від голоду. Мама тільки тепер тихенько розповідає про ті часи, про те, що дізналася від бабусі та своєї мами. Історія про голод довго була сімейною таємницею. Мама й досі вважає: про Голодомор не можна розмовляти вголос. Ця трагедія — в історії родин, в їхній вічній пам’яті.