Меморіал пам'яті жертв голодоморів
Господар оселі, Григір Титаренко, був іконописцем, або, як сам себе називав, богомазом. Бо ж, казав, іконописці — в столицях, а ми — люди прості. Колись він учився в такого ж богомаза Петруся Підлатайла у волості. На селі працював без викрутасів. Як немає липової дошки, бере соснову. Сам витеше, напише образ, а потім із сухозлотиці ризи припасує. Такі ікони називав шелестухами. Як немає дошки підходящої, то на полотні доброму малює.
Олена ОСОБОВА
Спогади як кара Божа
Єлизаветі Олександрівні Перединець з Лисичанська понад 90 років, і вона наважується зануритися в спогади, які тривалий час були під забороною.
Віктор РЕВЕГУК: «Це була трагедія бездержавної української нації»
Мій співрозмовник не тільки професійний історик, а передовсім людина, яка народилася в селі, і про голод на Полтавщині знає від своїх рідних, які його пережили. Розповідаючи про події 1932—1933 років, він зазначає, що це була трагедія бездержавної української нації. І пояснює, чому.
А як відповідальні партійні керівники переживали ту людську трагедію, яку вони самі й організовували і свідками якої були? Не можна ж від життя заховатися за якимось парканом!..
Моє переосмислення історії країни відбулося, коли почула від мами, чому вона народилася в місті Стрий Львівської області. Виявилося, що мамина бабуся на початку 1930-х тікала з Харківщини на Західну Україну разом із дітьми, аби врятувати малих від голоду. Мама тільки тепер тихенько розповідає про ті часи, про те, що дізналася від бабусі та своєї мами. Історія про голод довго була сімейною таємницею. Мама й досі вважає: про Голодомор не можна розмовляти вголос. Ця трагедія — в історії родин, в їхній вічній пам’яті.