Меморіал пам'яті жертв голодоморів
Повертаючись додому, мама казала про якісь неупокоєні душі, русалок, знищене заради нової дороги кладовище, про старших братиків Колю і Петю, про їхніх ненароджених діточок, моїх двоюрідних братиків чи сестричок. «Хлопчики спухли з голоду, — розповідала мама, — бо був страшенний голод, що на селі не виживали навіть коти з собаками». Невтямки були мені ті розповіді. По-дитячому, з подивом допитувалася про корів та кіз, які начебто ж могли прогодувати і людей, і котів.
Питання вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років було внесено Україною у співавторстві з 45 іншими країнами-членами ЮНЕСКО: Азербайджаном, Алжиром, Аргентиною, Бангладеш, Буркіна-Фасо, Венесуелою, Габоном, Гватемалою, Гвінеєю, Гондурасом, Грузією, Демократичною Республікою Конго, Екваторіальною Гвінеєю, Естонією, Замбією, Зімбабве, Казахстаном, Камеруном, Канадою, Кенією, Коста-Рікою, Кот-д’Івуаром, Кувейтом, Киргизстаном, Латвією, Литвою, Маврикієм, Мадагаскаром, Македонією, Молдовою, Монако, Нігером, Нігерією, Парагваєм, Перу, Польщею, Свазілендом, Сенегалом, США, Суринамом, Таджикистаном, Уругваєм, Філіппінами, Францією та Чехією.
Вперше в СРСР 25 грудня 1987 року перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький у доповіді, присвяченій 70-річчю утворення УРСР, згадав про факт голодомору.
Глава держави доручив уряду, серед іншого, „забезпечити здійснення додаткових заходів щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932—1933 років в Україні як геноциду українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства”.
Коли документи крають серце
Зовсім недавно на одному з українських телеканалів прозвучало повідомлення про те, що в Англії виходець з України створив оперу про український Голодомор. Працював він над утіленням своєї ідеї майже тридцять років. Переживав, чи сприйме глядач і слухач його твір. Але відгуки були найкращі. Йому щиро дякували за те, що відкрив правду про українське лихо, яке дехто намагається забути, приховати, і не лише за кордоном, а й у нас в Україні.