Меморіал пам'яті жертв голодоморів
Визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу закріплено Законом України, ухваленим Верховною Радою у 2006 році. А постановою Апеляційного суду Києва 13 січня 2010 року Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря і Хатаєвича визнано винуватими в організації Голодомору.
Лариса КОНАРЕВА
«Ваші мертві вибрали мене…»
Так про себе сказав американський вчений Джеймс Мейс, який першим дослідив історію Голодомору 1932–1933 років і визначив його геноцидом українського народу. І ця справа виявилася для нього нелегким випробуванням. Наполегливість і впевненість історика принесли йому повагу одних і недоброзичливість інших.
Разом з тим, міжнародне визнання Голодомору міститься в цілій низці офіційних документів. Зокрема, йдеться про заяву парламенту Естонії від 20 жовтня 1993 р. із засудженням комуністичної політики геноциду; резолюцію № 680 щодо голодомору в Україні Сенату Австралії від 31 жовтня 2003 p., яка визнала події в Україні одним з найжахливіших проявів геноциду в історії людства та аналогічна резолюція Законодавчої Ради штату Нова Південна Валія від 20 листопада 2003 p.; Декларацію про вшанування пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років, ухвалену Сенатом Аргентинської Республіки 23 вересня 2003 р.; резолюцію Сенату Канади від 19 червня 2003 р., в якій міститься заклик до уряду Канади визнати голодомор в Україні 1932-1933 pp. та засудити будь-які спроби приховати історичну правду про те, що ця трагедія була нічим іншим як геноцидом. Документ передбачає також призначення останньої суботи листопада днем жалоби в канадських школах; резолюції Палати представників та Сенату конгресу США, у т.ч. відповідно № 356 та №202, ухвалені у 2003 р., а також рішення Палати представників (листопад 2005 р.) про виділення уряду України земельної ділянки для спорудження у Вашингтоні до 75-річчя голодомору в Україні пам'ятника жертвам голодомору-геноциду; постанову стосовно „70-ї річниці великого голодомору в Україні 1932-1933 років” Державних Зборів Угорської Республіки від 24 листопада 2003 р.; послання Генерального директора ЮНЕСКО у зв'язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні 1932-1933 pp. від 16 грудня 2003 p.
Спочатку прийшла «похоронка» на дядька Івана, який квартирував у сарайчику на їхньому городі. Десятирічна Ліза мало що знала про цього чоловіка з села, який приїхав на заробітки на підприємство «Донсода». Подейкували, що в нього в селі залишилася сім’я, і щоб її прогодувати, він у всьому собі відмовляв. Недоїдав. А робота важка, шкідлива. І дядько захворів на туберкульоз.
Нас у батька Парфила Кириловича всіх 11 було. Я вже на доброго пастуха витягував, найменшенький Петько в колисці гойдався, йому й року не було. А ті всі десь посередині. Якось приходе батько ввечері додому та й питає: «Ну що, дітки, підемо в колгосп чи ні?» А ми всі: «Ні, не хочемо». «Так нас же з хати виженуть», — батько знову. Тоді вже й мати встряла в суперечку: «Що ти городиш? Хіба ми в когось щось украли, чи як? Землі й трьох десятин немає. Ну сарай є, ну клуня, ну корівка — так і в людей так. Ото всього й багатства, що кобила племінна. Ти в заводі робиш — робітник, а на мені діти, город, хата… Які ж ми куркулі?»