Меморіал пам'яті жертв голодоморів
Іноземні ЗМІ: українські вибори стануть лакмусовим папірцем демократії
У суботу, 22 вересня, іноземна преса розмірковує про виборчі ходи української влади, розповідає про спірні моменти зведення меморіалу жертвам голодомору в Американській столиці та застерігає російську владу про ризик гри в закон.
Разом з тим, міжнародне визнання Голодомору міститься в цілій низці офіційних документів. Зокрема, йдеться про заяву парламенту Естонії від 20 жовтня 1993 р. із засудженням комуністичної політики геноциду; резолюцію № 680 щодо голодомору в Україні Сенату Австралії від 31 жовтня 2003 p., яка визнала події в Україні одним з найжахливіших проявів геноциду в історії людства та аналогічна резолюція Законодавчої Ради штату Нова Південна Валія від 20 листопада 2003 p.; Декларацію про вшанування пам'яті жертв голодомору в Україні 1932-1933 років, ухвалену Сенатом Аргентинської Республіки 23 вересня 2003 р.; резолюцію Сенату Канади від 19 червня 2003 р., в якій міститься заклик до уряду Канади визнати голодомор в Україні 1932-1933 pp. та засудити будь-які спроби приховати історичну правду про те, що ця трагедія була нічим іншим як геноцидом. Документ передбачає також призначення останньої суботи листопада днем жалоби в канадських школах; резолюції Палати представників та Сенату конгресу США, у т.ч. відповідно № 356 та №202, ухвалені у 2003 р., а також рішення Палати представників (листопад 2005 р.) про виділення уряду України земельної ділянки для спорудження у Вашингтоні до 75-річчя голодомору в Україні пам'ятника жертвам голодомору-геноциду; постанову стосовно „70-ї річниці великого голодомору в Україні 1932-1933 років” Державних Зборів Угорської Республіки від 24 листопада 2003 р.; послання Генерального директора ЮНЕСКО у зв'язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні 1932-1933 pp. від 16 грудня 2003 p.
Євдокія ТЮТЮННИК
Плата за фото, яке звинувачує
Зображення базарного дня на центральній вулиці Батурина має загадковий феномен: чим довше його розглядаєш, тим більше здається, що воно оживає. Ось баюра, з якої щойно вилізли замурзані льохи. Навкруг багато різномастих коней, які сумирно стоять в упряжі. Неподалік своїх пожитків спілкуються статечні господарі в картузах, перегукуються метушливі селянки у рясних спідницях та хустках. Спогорда поглядають з возів причепурені міщанки у чепчиках, а одна, напевне, найповажніша, навіть під парасолькою. Базарувальники енергійно перемовляються, торгуються, сперечаються, доходять згоди… Ту чудову мить спіймав місцевий житель Микола Бокань, за походженням селянин, за покликанням і талантом — неабиякий фотомайстер.
1933 рік: напрямок — не відомий, доля — відома
Сумчанинові Олексієві Столбіну 91-й рік. Наприкінці 20-х минулого століття разом із матір’ю і сестрою Марією він переїхав на залізничну станцію Грузьке. Там їх і застав страшний голодомор-33. Ветеран у деталях пам’ятає ті жахіття. Ось його спомини.
Якось зранку батько пішов у поле на роботу, а ми з мамою ще спали на печі. Я прокинувся і бачу, що вона ще спить, хоч зазвичай піднімалася дуже рано. Почав її будити, гукаю «Мамо! Мамо!», штовхаю її, а вона не відповідає і не ворушиться. Я до неї — а вона холодна! Я пішов до сусідки, а там у дворі — нікого. В цей час біля нашої хати зупинилася підвода, зайшов чоловік і питає, чи є мертві. Я відповів, що мамі погано. Вони зняли її з печі, подивилися і кажуть: «Синку, твоя мама мертва». Забрали її і відвезли кудись».